Працюю з візуальним мистецтвом у формі експериментальної графіки, малюнку, інсталяції, де в центрі людина у взаємодії з матеріальним світом. У своїй практиці я звертаюся до феноменології індивідуальної та колективної пам’яті, травми через автобіографічні мотиви. Я формую об’єкти, які звертаються до кореня ідентичності кожного, до тимчасового простору, який залишається поза свідомою пам’яттю. Особливе місце в моїй роботі займають практики співтворення, де спільне знання заповнює лакуни особистої історії, а особисте може пролити світло на колективний досвід.

Створюю простір для втілення діалогу деталей, елементів візуальної буденності: джерел базових символів, які супроводжують людину протягом життя і стають ключовими в процесі самоідентифікації. Намагаюсь бути уважною до рутинного: поверхонь, по яких ковзає погляд не фокусуючись, того, чого недбало торкаємось. Це матеріальне тло, в якому блукає свідомість, задає їй форм.

Цей пошук не обов’язково спрямований на результат, радше на здобування навику усвідомленого проживання. Моя родина несе в собі травми Голодомору, переселень в рамках операції Вісла, великих втрат в час Другої світової війни, примусових робіт в таборах, репресій. Формувалась в просторі, де бракувало безпечного місця для переживання та обговорення минулого. Значна частина відомостей про корені втрачена. Комплектую неосяжний для мене досвід рідних через інші історії в мистецьких образах завдяки партисипативним практикам. Намагаюсь створювати у своїх роботах безпечний простір для проживання потенційно травматичного досвіду. Часто звертаюсь до памʼяті тактильної, до властивостей тіла памʼятати. 

Початок моєї роботи про замовчуванні, непроговорені втрати минулого. Тоді ще дотримувалась певної дистанції. Я займалась формуванням зв’язку із землею, спільно створюючи новий рівень відповідальності за простір, в якому людина опинилась і живе зараз. Також зосереджувалась на відбудові зв’язку з матеріальною культурою, яка систематично руйнувалася, зокрема, внаслідок насильницьких, примусових переселень, які пережили попередні покоління. Ще до 2022 року займалась опрацювання травматичних подій війни, розв’язаної росією, сприйняття нової, зміненої реальності, відсутності відчуття безпеки. Народження дитини збільшило чутливість до безпеки як потреби дефіциту, як передумови певної поведінки. 

Тепер для мене актуальною є проблема браку мови, її нестачі для викладу нашого досвіду, етичнимих та естетичнимих причин про нього висловлюватись. Внутрішня цензура як набутий досвід поколінь - місце з якого я розпочинала. Можливість називати пережите допомогла суспільству усвідомити себе власне як єдиний організм. Болить кожна втрата, кожен зруйнований дім. Спостерігаю як вчимось переживати фантомні болі разом, колективним тілом, а не наодинці, в межах власного, так крихітного і крихкого. Людина і не здатна бути єдиним вмістилищем своєї історії.